Захист прав людини — один з найважливіших пріоритетів державної політики України

0
354

Держава виступає основним гарантом прав і свобод людини, які є своєрідними стандартами та орієнтирами. В особі органів державної влади вона здатна приймати рішення, які впливають на долю усіх громадян, а тому вкрай необхідно, щоб ці рішення були засновані на принципі поваги до прав людини та були спрямовані на їх наближення до кожного.

Сприяння та захист прав людини державою відбувається у зовнішньому (міжнародному) та внутрішньому вимірах. На міжнародному рівні обов’язок захищати права людини кожна держава закріпила перед світовою спільнотою, ратифікувавши низку міжнародних договорів. Держави беруть активну участь у розробці стандартів, створенні інституцій та механізмів моніторингу. Вони першими звертають увагу на порушення міжнародних норм у сфері прав людини і, крім того, мають можливість стимулювати позитивні зрушення щодо їх дотримання.

Термін «права людини» згадується 7 разів у Статуті ООН, а Загальна декларація прав людини була перекладена на 500 мов (сайт ООН), це вказує на їх безумовний пріоритет як в діяльності кожної держави, так і на міжнародному рівні. Білль про права людини, який включає Загальну декларацію та два Пакти про права людини, дозволяє встановити спільні міжнародні стандарти та захищає їх нівелювання на основі культурних відмінностей.

Однак вирішальну контролюючу функцію здійснює саме національна система захисту прав людини, про що не раз було наголошено і в рішеннях Європейського суду з прав люди, де зазначалося про його допоміжну роль. Дотримання прав людини в кожній окремій державі є значним внеском для досягнення глобальних цілей — миру, демократії, розвитку та безпеки. Саме тому необхідне створення національних інституцій (Директорат з прав людини, доступу до правосуддя та правової обізнаності), які виконуватимуть загальні та конкретні функції із захисту та сприяння правам людини. Вони, на відміну від неурядових організацій, мають необхідні повноваження, делеговані урядом. А їх місія є важливою, оскільки усі галузі державного регулювання та суспільного життя тою чи іншою мірою пов’язані з правами людини, починаючи від правосуддя і закінчуючи міжнародною торгівлею.

Формування державної політики України загалом та у сфері прав людини зокрема відбувається у відповідності до сучасних викликів та потреб суспільства. Зміни в суспільстві можуть породжувати нові дилеми. Так, захист приватності — це право людини, однак прогрес в області інформаційних технологій, наприклад, може змінити об’єм та рамки цього права. В цьому випадку держава продовжує забезпечувати захист прав людини або у разі потреби вдосконалити власну політику у даній сфері.

На національному рівні принципово, щоб держава дотримувалась міжнародних стандартів. Вони зазвичай встановлюють мінімальний рівень захисту, а тому розвиток держави завжди має супроводжуватися зростанням національних стандартів.

Оцінюючи ефективність державної політики у сфері захисту прав людини, потрібно усвідомлювати, що перед державою стоїть непросте завдання — захистити права людини, дотримавшись при цьому принципу пропорційності (балансу між публічним та приватним інтересом). Наприклад, п.1 ст. 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплює свободу зібрань та об’єднання, однак п.2 цієї ж статті передбачає обмеження даного права з урахуванням складових принципу пропорційності (законність; необхідність в демократичному суспільстві та легітимна мета). Це означає, що задля захисту загальних цінностей (таких, як здоров’я, мораль) чи прав і свобод інших осіб громадяни делегували державі повноваження щодо обмеження їх прав. І це цілком закономірно, оскільки дуже часто створення умов для реалізації та захисту може сприйматися окремими групами осіб, навпаки, як порушення їх прав. Зокрема, це характерно у випадках збройних конфліктів.

Україна ратифікувала більшість найважливіших міжнародних актів в сфері прав людини – Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Факультативний протокол до нього 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенцію про права дитини 1989 р., Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. та інші.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, як це випливає вже з самих їхніх назв, запровадили іншу класифікацію, яка широко використовується у міжнародній практиці.

Згідно з цією класифікацією виділяються права людини:

– громадянські, відомі у вітчизняній літературі як особисті (їх не слід ототожнювати з правами лише громадянина і певної держави – це, наприклад, право на життя, на свободу, особисту недоторканність, на свободу від посягань на честь, репутацію, право на сповідування релігії);

– політичні (свобода слова, право на участь у політичному житті, право на створення асоціацій, право на участь в управлінні державою, суспільством);

– соціально-економічні (наприклад, право на працю, на справедливі і сприятливі умови праці, право на власність, право на соціальне страхування, право на створення профспілок);

– культурні (право на користування надбаннями культури, свобода наукових досліджень).

До особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України відносять:

– право на життя (стаття 27 КУ);

– право на повагу своєї гідності (стаття 28 КУ);

– право на особисту свободу і недоторканість (ст.29 КУ);

– право на таємницю особистого життя (ст.ст. 31, 32, 51, 52 КУ);

– право на недоторканість житла (ст. 30 КУ);

– свобода світогляду і віросповідання (ст. 35 КУ);

– свобода пересування та право вільного вибору місця проживання (ст. 33 КУ);

– право знати свої права (ст. 59 КУ);

– право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, завданої органами державної влади чи органами місцевого самоврядування (ст. 56 КУ);

– право на судовий захист своїх прав (ст. 55 КУ);

– право на правову допомогу (ст. 56 КУ);

– свобода від зобов’язання виконувати явно злочинні розпорядження і накази (ст. 60 КУ);

На сьогоднішній день чинним законодавством передбачено чимало актів, які в різній мірі передбачають захист прав та інтересів, надання матеріальної допомоги, пільг та інше соціальне забезпечення учасникам АТО та членам їх сімей.

Указом Президента України від 25.08.2015 року №501/2015 затверджено Національну стратегію у сфері прав людини, прийняття якої зумовлено необхідністю вдосконалення діяльності держави щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини, створення дієвого механізму захисту в Україні прав і свобод людини, вирішення системних проблем у зазначеній сфері.

У співпраці з іншими державами Україна застосовує підхід, заснований на правах і свободах людини, і розвиває двосторонні відносини з урахуванням міжнародних зобов’язань у зазначеній сфері.

Також основним нормативно-правовим актом який регулює дане питання, є Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», відповідно до якого учасників АТО було прирівняно до учасників бойових дій.

Пільги учасникам бойових дій та особам, прирівняних до них, встановлені ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту від 22.10.1993 року.

Питання соціального захисту учасників антитерористичної операції, учасників Революції Гідності, членів сімей Героїв Небесної Сотні та загиблих учасників антитерористичної операції регулюються також Указом Президента України “Про додаткові заходи щодо соціального захисту учасників антитерористичної операції” від 18 березня 2015 року № 150/2015Кодексом законів про працю України, законами України “Про встановлення державної допомоги постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх сімей”“Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист”“Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”“Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”“Про реабілітацію інвалідів в Україні”“Про відпустки” та іншими нормативними актами.

Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» встановлюються гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб. Цей закон був визнаний міжнародними організаціями та українськими правозахисниками як прогресивний і такий, що відповідає міжнародним стандартам у сфері захисту прав внутрішньо переміщених осіб. Відповідно до ст. 1 зазначеного закону, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, який постійно проживає в Україні, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Також чинним законодавством України внутрішньо переміщеним особам надано можливість отримання різних видів соціальних допомог, пенсій та інших соціальних виплат за місцем фактичного проживання.